Iсторiя про Зайчика-забудька
Одного вечора Вітуся забула помолитися перед сном до Ангелика-хоронителя,
але мама їй нагадала, і дівчинка помолилася. А потім пірнула
під ковдру і попросила маму розповісти історію про зайчика.
— Жив собі на світі Зайчик-Забудько, — почала мама. — Його так називали,
бо він завжди щось забував: то лапки помити, то ліжко застелити, то “дякую”
сказати…
— То помолитися до Ангелика, – продовжила Вітуся.
— Так, коли мама йому забувала нагадувати, то Забудько забував
помолитися…
— Виходить, мама в Забудька теж була Забудька, — засміялася Вітуся.
— Може, й так, а може, мама думала, що Забудько сам має про це пам’ятати.
От він довго не молився, і однієї ночі йому наснився
Ангелик. Він сидів на гойдалці і плакав. Забудько
спитав, чому Ангелик плаче. “Бо ти до мене
давно не молився. А ти б хіба не плакав,
якби мама про тебе геть забула і
не розмовляла з тобою?”.
Забудько задумався.
Так, це прикро,
коли на тебе не
звертають уваги, та ще й так
довго. Щоправда, з ним
такого не траплялося ніколи.
— А він ходив до школи чи в садочок, той За-
будько? — спитала Вітуся.
— В садочок, — відповіла мама і провадила далі: — І тоді
Ангелик сказав: “Я — твій хоронитель, найліпший друг, я
захищаю тебе від усякого зла своїми крилами і освітлюю
свічечкою твої дороги. Але якщо ти не розмовляєш зі мною,
то мої крила слабнуть, а свічечка ледь жевріє”, – знову
захлипав Ангелик. “І що тепер робити? – забідкався Забудько.
– Якщо я помолюся вранці, твої крила знову стануть сильними?”.
“Не тільки вранці, а щодня. А щоб я зміцнів, ти маєш робити добрі
вчинки”, – навчав Зайчика Ангелик.
— Нехай допомагає мамі і татові, то ж добрий вчинок,
правда? – вигукнула Вітуся.
— Так, — мовила мама. — Він може, наприклад, підмести у
кухні чи помити тарілку за собою, або поділитися з другом
цукеркою.
— І ще треба поступатися місцем старшим у автобусі…–
додала Вітуся, дивуючись про себе, як багато добрих
вчинків можна зробити.
— Тож Забудько пообіцяв Ангелику робити якнайбільше
гарних вчинків, і Ангелик нарешті посміхнувся…Він
хоч і був охоронцем, але поки що дуже маленьким
і потребував, щоб його втішили, — закінчила свою
оповідь мама.
— А я завтра намалюю свого Ангелика, —
згортаючись клубочком, промурмотіла Вітуся і за
хвилю вже міцно спала.
І ніхто-ніхто не бачив, як над ліжком дівчинки
розпростер свої білі крила малесенький ангелик
і тихесенько заграв їй колискову на срібній
флейті.
Написала Наталя Зубрицька
намалювала Мар'яна Фляк