Весняна казочка

Річка була велика, а Струмок — маленький. Річка неквапно котила свої сині хвилі аж до Моря, а струмок крутився, вертівся, вистрибував, як заєць, і досягав лише до Старої верби, але сподівався добігти колись до краю Поля, а там…

Він не знав, що там, він не думав про це, він просто біг, долаючи всі перешкоди, не шкодуючи сил, пробивався вперед.

“Нічого, — бурмотів він собі під ніс, — нічого, аби лише добігти до краю Поля, а там побачимо…”

А на Старій вербі сиділа Ворона, і згори їй було добре видно і велику Річку, і маленький Струмок, і те, що величезна чорна яма, широко роззявивши пащу, залюбки ковтала усі струмки, щойно вони добігали до краю Поля.

— Кар-кар, і куди ти пнешся, дурненьке, кар-кар, до краю Поля рвешся, кар, до ями, кар, до ями! А Струмок тим часом пробивався крізь крижану брилу, що заступила йому шлях і не давала бігти далі, та він вперто шукав у ній хоча б малесеньку шпаринку.

— Кар-кар, — дерла горло Ворона, раз у раз довбаючи гострим дзьобом гілку, на якій сиділа, — озирнися, поглянь, скільки таких, як ти. І всі мчать, до краю Поля поспішають, до ями, кар, до ями! — І тут суха гілка під нею тріснула, і Ворона каменем упала вниз. Лише біля самої землі вона згадала, що може літати, і незграбно замахавши крилами, полетіла геть, без угаву хрипко каркаючи.

А Струмок послухав Ворону — озирнувся і побачив безліч маленьких струмків, що підстрибували, крутилися, вертілися і наввипередки бігли долиною до краю Поля.

— Гей, друзі! — гукнув Струмок. — Сюди, до мене! Разом веселіше, разом ми міцніші, разом ми ще швидше добіжимо до краю Поля!

І збіглися усі струмки в один могутній Весняний потік, і розколов він кригу, і в два стрибки добіг до краю Поля, і залив чорну яму, розмив її, і звільнивши ув’язнені в ній струмки, увібрав їх у себе, і влився пря-місінько у Велику річку, що сягала аж до Моря!

Написала Ліка Діденко

намалювала Мар'яна Фляк