Казка про ведмедика Непосидька
У лісі стояла собі хатка, де жили ведмедиця зі своїм сином ведмедиком-
Непосидьком. Якось уранці ведмедика розбудив сонячний зайчик, що
весело стрибав по хаті. Ведмедик здивувався: „Звідки він тут узявся?” А
зайчик тим часом у вікно утік. Почав Непосидько маму будити:
— Пусти мене погуляти з сонячним зайчиком!
Ведмедиця натягнула ковдру на самий ніс і пробурчала:
— Ще зима, весни ще кілька тижнів чекати. Спи!..
Але ведмедику не спалося. Він тихенько зліз з ліжечка, прочинив двері
й визирнув надвір.
Бачить — справді ще зима, хатку снігом завалило, а сонячного зайчика
вже нема. Сива хмара закрила небо, в лісі потемніло. Пішов ведмедик у
ліс сонячного зайчика шукати. Бачить, синичка по гілках стрибає і теж
наче щось заклопотано шукає.
— Ходи сюди! — гукає ведмежатко. — Давай побавимось! Мене звати
Непосидько, а тебе?
— Я звуся Жовтаня. Я дуже голодна, зима кінчається, а в лісі вже зовсім
їжі не залишилося. Скоріше б уже весна! — Сказала Жовтаня і полетіла
геть.
Іде Непосидько далі. І раптом у нього над вухом хтось як крикне:
“Кар-р-р!!”. Ведмедик з переляку видряпався на якесь деревце. Бачить:
у нього перед носом гойдається гроно червоних ягід. І згадав ведмедик
про голодну синичку. Почав її гукати:
— Агов, Жовтаню, де ти? Лети сюди, я знайшов тобі сніданок!
Прилетіла синичка:
— Та це ж горобина! Така смакота! — Подзьобала ягідок і каже:
— А тепер і побавитись можна!
І почали вони у піжмурки гратися. Ох, як весело їм було!
намалювала Наталя Фляк
