Українська казка
НазадЗмістДалі


Вовк і лиска

Раз на єдне весілля лиска кликала вовка. Каже:

– Куме! Ходімо на весілля.

– Я би-х, – каже, – кумице, йшов, айбо боюся, що уб’ють.

Лиска пішла. Зайшла там у хижу і збирала кірки, що падала, та їла, та й йому винесла раз-двічі полизати кісток.

– Но, – каже, – кумочку, ходи й ти, бо я вже п’яна.

– Я би-х, кумице, йшов, айбо боюся, що уб’ють.

– Не бійся! – каже.

Вовк ся утяг до хижі і там якісь кістки збирає. У хижі ся втямили та кажуть:

– Вовк, вовк, вовк!

І там його побили. І він утік звідти, і сів собі набоці та сидить. Лиска як тото вчула, побігла та покачалася в паздір’ї, а паздір’я ся набрало на неї.

Каже вовк:

– Ой, кумо! Покликала ти мене, а мене позвідали, що голову мені розвалили.

Вона каже:

– Мене не так побили: позирай, з мене кістки летять, я вже жити не годна! – І трясеться, а з неї паздір’я летить.

Каже:

– Кумочку! Я звідси не годна йти.

Узяв вовк її на плечі та й несе. Як її несе, вона тоді співає йому:

– Несе битий небитого, несе битий небитого!

– Що ти, – каже, – кумочко, говориш?

Каже лиска:

– Сниться мені, бо мене дуже побили.

– Айбо ні, – каже, – кумочко, я виджу, що тебе не били, то ти співаєш!





НазадЗмістДалі
© Тарас Капущак, ідея, впорядкування, художнє оформлення, 2006-2009
Контакти:info@kazka.in.ua
Підтримка: ВГО «ДОЛЯ»
ВГО «ДОЛЯ»