Українська казка
НазадЗмістДалі


Подорож до царя-поганина

Та був єден цар; та ходив по світу, перечував, як у світі. Та прийшов до єдного чоловіка, а в того чоловіка жона умерла, та зосталася єдна дитина, хлопчук. То взявся цар мовити:

– Чоловіче, чи не приймете мене на ніч?

А чоловік каже:

– Я би-м вас прийняв, айбо будуть вас їсти блощиці.

А цар каже:

– Я буду спати на поді!

Та ліг собі на під, а на поді собі провертів дірочку таку, аби видіти, що буде чинити той чоловік із хлопчищем. Були у хлопчища дві маточки: та єдна каже, аби загубити хлопчища, а друга каже: «Не треба, бо сесь хлопчище візьме цареву дівку». Та й тоді пішли геть обі. А цар собі на поді думає; устав рано, іде путтю та собі гадає: «Коби-м прийшов домів, та вернуся, та його загублю».

Як прийшов домів, каже слузі:

– Упрягай коні у віз!

Як упряг коні, пішли просто до того чоловіка. Каже цар:

– Продайте того хлопчища.

Каже чоловік:

– Продам, бо мені дуже вже надоїв.

Веде цар дитину. Прийшов на єден міст. Каже цар слузі:

– Бери та мечи з мосту!

Взяв слуга дитину, кинув у воду. А вода несла єдного корча. Упала дитина на корча та пливе. А був там єден перевізник дуже старий, а дітей в нього не було, то усе на човнику сидів. Видить – щось пливе. Як прийшло до нього – позирає, а то хлопчище. Дуже ся зрадував. Була у нього хижка на березі, а в тій хижі була баба. Каже дідо бабі:

– Бабо, ходи сюди, дав нам Бог дитину. Пливла на корчі, а я імив.

Баба ся врадувала. Виріс хлопчище, було йому сімнадцять літ. А той цар, що кинув хлопчища у воду, ішов на полювання. Прийшов до того діда, увидів леґіня та й спізнав. Каже дідові:

– Відки у вас той леґінь?

Каже дідо:

– Плив на корчі, а я собі імив.

Каже цар:

– Чи не поніс би ти до моєї жони письмо?

Каже дідо:

– Понесу.

І цар дав йому, і леґінь несе. Іде від рана до ночі. Прийшов на три путі. Сів та реве – не знає, куди йти. Видить єден блиск. Повернув до тої хижі, а там його маточки. Одна каже:

– Де ти йдеш?

А друга баба знає, де леґінь іде. Дала їсти і каже:

– Лягай спати.

Леґінь ліг, баба взяла письмо й запрятала, а йому написала друге. Устав леґінь, не видить, що баба кивала тайстрину. Прийшов до цариці. А цар написав був: «Жоно! Я тобі пишу: прийде сесь леґінь, а я прийду домів, то аби-м його видів на шибениці». А леґінь приніс та дав цариці те, що баба написала. Цариця взяла та читає: «Жоно моя! Я, цар, пишу тобі сесе письмо: заки прийду домів, аби-сь свою доньку з сим леґінем повінчала».

Було весілля, та молоді ходять собі в садку. Прийшов цар домів, не видить леґіня на шибениці. Каже жоні:

– Жоно! Чому ти не учинила так, як я тобі писав?

Каже жона:

– Я учинила.

– Та де леґінь? – каже цар.

– Та ходить у садку з донькою.

Но, цар того не злюбив, а молоді дуже ся люблять.

А був другий цар на другім світі. Сей цар не знає, як зятя загубити, й каже:

– Но, зятю! Іди під того царя-поганина та учуєш, як там є!

Дав йому гроші та ладить його виправляти: а його донька дуже плаче за леґінем. Видався леґінь, іде. Прийшов до того діда на перевіз. Як його дідо перевіз, каже:

– Де ти, леґіню, ідеш?

Дідо не пізнав, що то його годованок.

Каже леґінь:

– Іду під другого царя.

Каже дідо:

– Іди, най тобі Бог помагає; та учуєш, що буде поганин казати, яку новину за мене. Я вже на сім перевозі тисячу літ вижив та й не можу відси вийти.

Та й тоді відклонився леґінь та іде. Прийов у єдне місто, а в тім місті дуже тихо, лише в єдній крамниці держить єден пан пиво. Зайшов леґінь, каже:

– Дайте єден погар пива! – Випив і взявся звідати: – Пане, що у сім місті тихо?

Каже пан:

– Уже сто літ, як люд не має приплоду, бо тут була криниця така, що як чоловік має сто літ, тоді прийде, нап’ється, відмолодне; а тепер не тече. – І каже: – Де ідете, леґіню?

– Іду під царя-поганина, – каже леґінь.

– Іди, най тобі Бог помагає, – каже пан, – ачей яку новину повіси і нам, що не тече криниця.

Видався леґінь, іде. Прийшов у друге місто, а в тім місті теж тихо, лише єден пан у крамниці. Зайшов леґінь та сидить. Звідає:

– Що тут, пане, тихо?

Пан каже:

– Була єдна дичка, родила дички, а тепер не родить; то люд їв і молодий був, а тепер вистарівся. Де йдете, леґіню? – каже пан.

– Іду під царя-поганина.

І леґінь видався, іде. Приходить до того царя, а там тече вода. Сів та гадає собі: «Боже! Чи верну я ся відси?» І устав, іде, як собі подумав. Прийшов, а слуги замітають двір у червоних чоботях, а царя дома не є; а в тій палаті царська мати – того леґіня маточка. Зайшов леґінь до хижі, а баба його спізнала. Каже баба:

– Сине, іди лягай під корито та будеш чути, що я буду говорити із своїм сином.

Прийшов цар, бабин син, поганин. Каже:

– Мамо! Тут є душа із того світа.

Баба каже:

– Не є, сине. Сідай та будеш їсти; та йди, та лягай, та спи, бо рано тобі уставати.

Цар повечеряв, та ліг, та спить. Баба прийшла, вимкнула єден волос йому з голови. Каже цар:

– Дайте мені, мамо, покій! Що мене ізганяєте?

– Що тобі, сине, сниться? – каже баба.

– Мені сниться, – каже цар, – що у сім місті коло мене недалеко люд дуже старий, бо була дичка і родила дички, а тепер не родить.

– Сине, – каже баба, – що би робити, аби родила груші?

– Підкопати, – каже цар. – Там є єден корінь, та коло кореня обвився гад; та його убити, та тоді буде родити назад.

І тоді каже баба:

– Спи!

Він уснув. А баба вимкнула другий волос із голови.

Каже цар:

– Мамо, що мене збуджаєте?

– Сине! – каже баба. – То тобі щось ся снить.

– Мені тото ся снить: коло того міста є друге місто, і люд там дуже старий. А в тім місті була криниця, а тепер не тече.

– Сине! Що би із тим чинити? – каже баба.

– Тото треба чинити: викопати глибоко, а там є жаба, що воду п’є; та треба її убити, і буде криниця текти.

– Сине, – каже баба, – лягай і спи.

І він уснув. Вимкнула баба третій волос із голови і каже:

– Тобі ся снить, сине. А що тобі ся снить?

– То мені ся снить, – каже, – що дідо єден є на перевозі, та возить уже двісті літ, та й не знає, як відти вийти.

– Та що треба, сине, із тим чинити? – каже баба.

– Хто прийде на перевіз, та буде дідо везти, то тоді най вискочить він уперед із човна, а той, котрого буде везти, той ся там зостане.

І цар тоді заснув. Дав Бог день, і цар устав і пішов. Тоді баба каже тому леґіневі:

– Устань із-під корита. Чи чув ти, що я чинила сеї ночі?

І леяінь устав і йде. Позирає єден пан, чи вернувся від поганина той леґінь. Увидів пан, що іде. Тоді упряг коні і йде сперед того леґіня. Поклонився радісно. Каже пан леґіневі:

– Чи добре ти, леґіню, ходив?

Сів на віз, і прийшли в місто. Каже леґінь:

– Тут треба шість леґінів.

Розказав грушу підкопати. Перекопали, найшли гада і вбили.Пригребли глину, і дичка уродила. Почали діди лізти навколішки: котрий дідо покуштує груші, молодим стане. Тоді пан каже:

– Чоловіче! Що просиш за тото?

Не каже леґінь нич. А пан дав дванадцять коней та й шість возів грошей, та й шість візників, та й шість міхів дичок. Тоді леґінь пішов у друге місто. Радуються йому дуже пани і звідують його:

– Но, яку новину нам несеш?

– Буду вам казати.

Радуються дуже йому люде. Розказав. Четверо людей почали копати криницю і видять: де вода текла, там велика жаба п’є тоту воду. Імили її й вигнали геть, і пригребли глиною, і почала текти вода дуже. Люде радуються, і почали помалу старі іти: котрий нап’ється води, одмолодне. Кажуть люде:

– Що хочеш, леґіню, за те, що вода назад тече?

Дали йому дванадцять візників і шість кадобів води. Леґінь далі іде. Прийшов до того діда на перевіз. Каже:

– Діду, перевези мене на той бік!

А дідо звідує леґіня за новину.

Каже леґінь:

– Перевези, діду, тоді буду тобі казати!

І дідо перевіз ушитко. І леґінь вискочив із човна, а дідо зостався. Каже леґінь:

– Діду! Кого будеш везти по сьому, тоді вискочи ти, а той ся зостане і буде возити!

І тоді леґінь пішов до своєї жони.

Прийшов до жони, а вона дуже плаче, а її отець, цар, як увидів, дуже ся зрадував і звідається:

– Відки ти сине, тото дістав?

– Відти, – каже, – де-сь мене загнав.

І цар, його тесть, каже:

– Піду і я, ачей і я собі тото прижену.

Набрав грошей і пішов. Прийшов до діда, а дідо дуже чекає, коби хто прийшов. Каже цар:

– Діду, мене вези!

І сів у човен. І дідо перевіз; і дідо вискочив, а цар зостався возити. А молоді жили, заки в них ся не порвали жили. А ми сіли на весло, та сюди нас принесло.





НазадЗмістДалі
© Тарас Капущак, ідея, впорядкування, художнє оформлення, 2006-2009
Контакти:info@kazka.in.ua
Підтримка: ВГО «ДОЛЯ»
ВГО «ДОЛЯ»