Українська казка
НазадЗмістДалі


Як Концуфіт дістав сонце і місяць

Де був, де не був єден цісар. Такий замок дав збудувати, що такого не було на світі більше, а малювання до нього таке дали, жеби ніхто ані хиби там не знайшов. З далеких країв люди й пани приходити позирати на нього, та ніхто не міг найти хиби в нім. А єден такий хлопчисько, що лем за кошем сидів та з порохом бавився, а прізвисько мав – Концуфіт-парубок, – тоді пішов із-за коша до замку, попозирав по нім і каже:

– Тут є хиба.

Цісар каже:

– Та яка хиба? Тут не такі мудрі ані хиби не найшли. Та що хибить у нім?

А він каже цісареві:

– Тут не є ні сонця, ні місяця в тім замку. Але я би їх дістав.

– Та як би ти їх дістав?

– Я знаю, що в сімдесят сьомім краю, за Червоним морем, за Скляною горою, у єдної Гинджі-баби є сонце й місяць.

Каже йому цісар:

– Ну, кедь ти дістанеш, то я за тебе віддам свою принцесу наймолошу.

– Але мені треба дати три коні, – він каже, – і три бесаги грошей. Я маю двох братів, то ми підемо за тим сонцем і місяцем.

Посідали на коні всі троє і прийшли надвечір до єдного мідяного моста. Той Концуфіт-парубок одбив три дошки з моста та й зробив там вікно на мості. Прийшов уночі шаркань із трьома головами та й почав лаяти:

– Хто то мені тут побабрався? Кедь би він тут був, зараз би з нього гайворони кров хлебтали!

А він під мостом сидить і каже:

– Ой, чи хлебтали би, чи ні, але твою будуть хлебтати. Ходімо битися!

І взялися битися-носитися. Побив Концуфіт шарканя і стяв йому всі три голови. То вночі було, коли вони билися. А рано-вранці сіли на коні три брати, поїхали далі. Прийшли надвечір до другого мосту, до сріберного. Одбив там шість дощок Концуфіт і сів собі під міст вартувати – що з того буде. І там сидить. Прийшов шаркань із шістьма головами та й почав лаяти:

– Хто мені тут побабрався? Кедь би він тут був, зараз би я його роздер!

– Ой, чи роздер би, чи ні, спершу би я тебе роздер!

І взялися обоє битися – шаркань із Концуфітом. Побив Концуфіт того шарканя і стяв йому всі шість голів.

Дав Бог день, сіли брати на коні й поїхали. Через день прийшли надвечір до золотого моста. Одбив Концуфіт з моста дванадцять дощок, сів собі під мостом і сидить. Прийшов туди шаркань з дванадцятьма головами, – ті шаркані були сини Гинджі-баби, а цей, старий, – їх отець. І почав так лаяти, як перші:

– Хто мені тут побабрався? Кедь би він тут був, зараз би з нього гайворони кров хлебтали!

І взялися вони метати собою – силу міряти. Ухопив шаркань Концуфіта, ударив ним у землю – той по кістки застряг. Ухопив Концуфіт шарканя, ударив ним у землю – той до колін застряг. Тоді скочили його два брати і помогли убити шарканя. Голови поодтинали, язики поодрізали, жеби цісарю показати, що вони звитяжили, за чим ішли.

Прийшли до моря. Тут Концуфіт обернувся псом і переплив море, а двох братів лишив на березі. Пішов до тієї Скляної гори, обернувся котом – і так подряпався тою Скляною горою, бо вона ховзька була. Прийшов до тієї хижі, де Гинджі-баба жила, в котрої були місяць і сонце. А її вдома не було, бо вона пішла виглядати синів і ґазду. Лем дві невістки сиділи вдома – та вони не годні були його подолати, бо він дуже сильний був, той Концуфіт! Сонце в скляній шкатулі було, а місяць – у другій; вони крізь скло світили, і усе видно було від того. І він ті шкатулі взяв, а вночі почав утікати. Лем устиг море перейти, Гинджі-баба прийшла додому – і слідом за ним! Як доганяла, то оббігла їх збоку та спереду обернулася криницею студеною: кедь хто з неї нап’ється, то там і умре, – і напустила спрагу на них. А Концуфіт мудрий був, через воду шаблею махнув – то лем кров сталася із тої води!

– Видите, браття? Така би була із вас ішла кров, кедь би-сте з неї пили.

Сіли на коні і втікають. А Концуфіт бабі єдну руку відтяв від плеча – то вона вже слабша стала. Знову оббігла вона їх збоку та обернулася єдною ягодою – дуже доброю, пахучою, – а на них голод напустила. Прийшли вони до тієї ягоди. Брати кажуть:

– З’їжмо тої ягоди, бо ми голодні дуже.

А він каже:

– Я її перший буду куштувати.

Утяв шаблею ягоду – утяв бабі другу руку, лем кров потекла з ягоди.

– Видите, браття? Так би була із нас кров текла, як були би-сьме їли.

А на третій раз баба оббігла їх так, що вони не виділи; і зробилася єдною грушкою, а на них знов голод напустили. Прийшли до грушки всі троє – й так лаком’яться з неї їсти, бо груші дуже пахучі й добрі! А Концуфіт каже:

– Я буду з неї перший куштувати.

Він віщівник був! Підтяв грушку шаблею, а з грушки лем кров потекла; з баби голова спала, і вона вже пропала. А вони йдуть собі безпечно, несуть сонце і місяць. І знайшли на путі єдного жебрака: дали вони йому пару крейцарів, кілько хотіли. А той жебрак їм так каже:

– Панове чесні! Найдете там єдну дичку коло пуття, а на тій дичці лежить єден чоловік на єднім листі, а другим листом прикрився. Поклоніться йому аж до землі, бо як йому не поклонитеся, то він на сім миль рукою вас досягне, та од вас візьме і сонце, і місяць.

– Чого ми будемо кланятися такому жебракові малому?

І не схотіли. А той чоловік був на лікоть завдовжки, а на шуг бороду мав; а прізвисько йому було Руком’ять. Як були на сім миль од нього три брати, він скочив з дички, догнав їх, узяв сонце й місяць від них. Почали вони кланятися йому до землі, а він не слухає, лем їм так каже:

– Там, у сімдесят сьомім краю, є єден цісар, а прізвище йому Злотокрилик. Кедь його принцесу мені за жону приведете, то вам віддам сонце й місяць.

Зібралися вони – та й поїхали в той бік, де Злотокрилик жив, – як би од нас до Америки або куди. І знайшли єдного чоловіка, що оре. Що виоре борозну, то одвернеться – та так і з’їсть борозну.

– Що ти, – кажуть, – за чоловік, що ти іси борозни?

– Я Голод, я ще ніколи ситий не був.

– Ходи з нами та будеш ситий!

Ідуть: знайшли єдного, що сидить коло семи вогнів, – сім кожухів на нім, і сім шапок на голові, сім холошень, і сім рукавиць на руках, і так зазяб, що аж зубами царкотить. Кажуть йому:

– Що ти за єден?

– Я Мороз, я ніколи не годен нагрітися.

– Ходи з нами та нагрієшся!

Ідуть далі: знайшли єдного, що аж очі позадирав, позираючи:

– Я не годен напозиратися!

– Ходи з нами та напозираєшся!

Уже їх є шість. Ідуть далі: знайшли четвертого, що скаче-скаче – не годен наскакатися.

– Ходім з нами та наскачешся!

І пішов за ними. Ідуть: знайшли єдного, що мече-мече палицею – не годен наметатися.

– Ходи з нами та намечешся!

Прийшли вони до того цісаря у сімдесятий край. Уже цісар знає, що вони прийшли за його дівкою, бо й цісар був віщівник. Просять вони, жеби віддав він їм дівку.

– Я знаю, кому ви її хочете віддати! – каже цісар. – Тому Руком’ятеві. Але в неї не є плаття такого, як їй треба. Уже сім років, як я дав плаття пошити: уже рік, як послав єдну бабу за платтям, та й досі її не є.

– Де ти, той, що годен позирати? – загукали вони.

Той роздер очі та й упозирив, що баба лізе помалу та й несе плаття. Покликали того, що годен скакати: той лем тричі скочив – уже взяв од баби плаття. А та баба просить його, жеби помалу йти:

– Та спочиньмо трохи!

Той собі сів та й уснув. Баба взяла плаття, а йому поклала під голову кінську кістку з голови. Чекають – не є його. Закликали того, що годен позирати: той лем раз очі роздер, уже увидів, що той спить.

Кажуть:

– Де ти, той, що годен метати?

Той метнув камінь – та вибив тому кістку з-під голови. А той підхопився, раз скочив, бабу догнав, плаття одняв і зараз прискакав до них:

– Віддавай, цісарю, дівку, бо вже плаття тут!

– Віддам, кедь будете в залізній печі спати: а натоплю так, жеби аж ясна була!

Обібралися, що буду там спати. Найперше загнали в ту піч Мороза: той обернувся – піч застигла. Аж до ранку всі йойкали, що позябли! Як цісар увидів, що вони так спали, то вже каже їм:

– Кедь мій маєток вшиток з’їсте, вшиток хліб, і воли, і вівці, тоді дам вам дівку.

Вшитко дав цісар те зладити, а Голод узявся й поїв усе, що просили. То цісар тоді вивів дівку за руку – й каже:

– Іди з ними, бо я мушу тебе віддати, кедь пообіцяв!

Ті всі подякували Концуфітові і розійшлися геть, а він повіз Руком’ятеві принцесу. Віддав її, а той йому віддав сонце і місяць. Прийшов Концуфіт до того цісаря, звідки був сам, сонце й місяць поклав до замку – там вони й зосталися. А цісар віддав йому свою принцесу, зробив весілля, велику гостину: на сім миль пиво долі селом текло, а паленку міряли веретеном, а все двох обійшло, а третьому не зайшло! Та живуть і нині, кедь не померли.





НазадЗмістДалі
© Тарас Капущак, ідея, впорядкування, художнє оформлення, 2006-2009
Контакти:info@kazka.in.ua
Підтримка: ВГО «ДОЛЯ»
ВГО «ДОЛЯ»