Українська казка
НазадЗмістДалі


Циган-воїн

Був єден циганин, та пішов у ліс дрова готувати взимку. Був у нього коник білий – то з тим коником пішов у ліс по дрова, вліз наверх на дерево та рубає. Аж чоловік іде в хащу з сокирою – позирає, а циганин угору вліз і рубає дерево. Чоловік каже йому:

– Циганине, що ти робиш?

– А що роблю?

– Ти умреш.

– Ачей ти Бог? Чи знаєш, коли я вмру?

Каже чоловік йому на сміх:

– Тоді умреш, циганине, як тобі гузиця застигне.

І той чоловік собі пішов геть. А циганин як стояв так, на дереві, на гілці, і ту гілку під ногами собі одтяв сокирою – і упав долі: та не вбився так, аби нараз умер, а лежить на снігу, бо то взимку було. Так ся лем забив, що годен би ходити, айбо не встає. Попитався циганин за гузицю – чи застигла йому, як той чоловік казав; гузиця застигла йому в снігу.

– Ну, тепер я вмер, – каже, – бо гузиця мені застигла!

Тут вовк прийшов, імив коня їсти йому. Він позирає на вовка, що їсть йому коня, айбо не встає – бо гадає, що вмер. Вовк із’їв коня. Аж тут їде суддя на санях у друге село, а той циганин лежить посеред путі, напоперек дороги, що нікуди їхати судді. Суддя гойкає:

– Устань, циганине, бо коні тебе змісять!

Циганин каже:

– Я не встану, бо я вмер.

– Та як ти вмер, коли ти говориш, циганине?

Каже циганин:

– Гузиця мені застигла.

– Но, кедь тобі гузиця застигла, то я її буду розігрівати, що ти встанеш!

Каже суддя візникові:

– Йди лем йому дай двадцять п’ять палиць по гузиці, то встане!

Візник так і вчинив. Узяв собі палицю з саней, улічив циганинові двадцять п’ять палиць по гузиці – і як улічив, тоді циганин імився за гузицю, а вона як огонь горить. Тоді схопився циганин, став горі і каже:

– Йой, бодай пан суддя на много років панували, що вони мене життям подарували. Коби був я не вмер, мою кобилу вовк би був не з’їв!

І суддя собі пішов, а циганин домів пішов без кобили. Звідає його дома отець:

– Де кобила є?

– А, кобилу вовк з’їв, – каже циганин вітцю.

– Та ти де був, що вовк з’їв кобилу?

– Та я, – каже, – вмер був.

– Та як ти, до чорта, вмер, як ти тут? – каже йому отець.

– Мене, – каже, – суддя завернув з того світу, а я уже був умер.

– Ей, іди до чорта! Ти кобилу, – каже, – згубив; іди до чорта, аби-х тебе не видів.

Ото йому отець дав їсти та каже:

– Йди собі у світ!

Аж мухи йому посідали на страву – як то в циган дуже мухи суть. Циганин зганяв мух клебанею з миски – та як ударив клебанею по мухах на столі, убив нараз триста тридцять мух. Як убив, облишив їсти й каже:

– Но, няню, тепер мені шаблю справ, бо я йду на війну. Я, – каже, – нащо би біди коло тебе видів, коли я за єдним махом убив триста тридцять голів!

Справив йому шаблю отець. Циганин каже:

– Вибий, няню, нумера на шаблі – який я вояк, скілько я за єдним махом годен нараз голів убити!

Забрався і пішов геть з тою шаблею. Іде до царя просто. Айбо сонце дуже пригріло улітку на циганина. Зайшов собі збоку та й ліг під корчем у холод, а шабля на нім. Цар їде на бричці тією дорогою. Каже цар своєму візникові:

– Ану, йди увидь, хто спить там; попозирай!

Візник пішов, увидів, хто спить там, і прийшов та повів цареві. Каже:

– Пресвітлий царю! Спить, – каже, – дуже превеликий єден воїн! Такий, – каже, – воїн, що за єдним махом триста тридцять голів уб’є!

Цар каже:

– Такого би мені треба вояка, такого люблю. Ану, йди його зганяй та кажи, най іде сюди до мене, до царя!

Візник пішов його зганяти й каже:

– Пан вояк, устаньте!

Титулу йому дуже дає, бо видить, що вояк великий: на шаблі вибито, скілько він голів уб’є, а там не є казки, що він тілько мух убив.

– Устаньте, до пресвітлого царя ходіть на слово, на два!

Циганин не хоче йти. Ізганяє його по мадярськи – не розуміє циганин тоту бесіду. Ізганяє його по-німецьки – не розуміє тото. Ізганяє його по-руськи – не розуміє ніяк; циганин знає лем по-циганськи. Ізганяє його візник, каже:

– Ходіть до царя на слово, на два; онде цар кличе пресвітлий!

А він каже:

– Йди до чорта! Що муркотиш там? Я не розумію!

Но, завернувся візник уп’ять, бо цар любить твердо такого вояка. Каже:

– Ходіть до пресвітлого царя лем на слово, на два.

Тоді циганин каже:

– Цар не суддя! – Він суддю за більшого пана рахував.

Узяв його цар із собою, циганина того. Каже йому цар:

– Но, що ви хочете, вояче: чи грошей, чи країну аби-х вам дав яку, чи що?

– Я, – каже, – пресвітлий царю, нич не хочу, лем єдну хижку.

– Но, то яке дороге їдіння хочете? – цар звідає циганина.

– Та не хочу, пресвітлий царю, більше нич, лем каші.

Цар лем засміявся, що циганин просить того, що й пси панські не хочуть їсти.

– Ну, дам тобі, що просиш!

У той час прийшло цареві на війну йти, на битву. І цар спустив на циганина вшитко, аби він завідував військом. Оддав розказ так, щоби циганина слухати; дав йому коня, вшитко, що йому треба; дав і каші. Прийшов циганин на битву; прийшов і другий цар з військом. Тоді циганин каже:

– Но, тепер будемо обідати, варити їсти собі!

І варять там їсти. А там другого царя вояки трублять уже ставати на битву. Старшини кажуть:

– Скоро пилуймо, бо там уже давно трублять; ставати час на битву!

А він то не слухає. Коні вже розуміють вояцькі, що трублять ставати на битву, а він не розуміє нич. Тоді каже:

– Кедь трублять, то сипте кашу в котли, та в міхи кладіть, та на коні; та йдемо битися!

Мусили слухати циганина. Айбо каша гаряча дуже: каша пече, коні скачуть. Циганин як сів на коня, і другі сіли на коні – і на битву здалека не став, а пішов зараз просто межи того неприятеля, тих вояків. І много там циганин того неприятеля збив. Защо він збив? Бо гаряча каша пекла, та коні грали! Другий цар дає йому уже пардон, миритися з ним хоче, бо ті коні йомумного згубили народу. І вже був би став на мир циганин, айбо не годен був коні спинити. Ймили циганина дуже просити, аби перестав битися, – а циганин каже:

– Не мене проси, а коня гаси!

Отак його вояки ся догадали, що то коні таку біду роблять, бо пече каша, – і трутили з коней бесаги з кашею. Як увидів циганин, що много звоював – і хочуть з того війська труп’я поховати, – не схотів так: каже, аби тото труп’я везти до царя вшитко, аби цар видів, скілько він убив. Ну, циганин мусили слухати, як розказував. Забрали на вози отих мертвих і мусили привезти до царя. Привезли, а цар каже:

– Що тото є?

Циганин каже:

– Пресвітлий царю, аби-сь видів, скілько-м ізбив, бо ти був не вірив, що я такий вояк.

Цар ся з того засміяв, що циганин такий дурний, і каже йому:

– Нащо ти провадив сюди у мій замок мертві люде?

Та вже його не рахував за нечесного – і дав тоті люде мертві поховати. Каже:

– Но, що ти хочеш, воїне, за се?

– Та не хочу нич, лем єдного коня аби ми дали красного, та єдну шаблю, та пушку.

Цар ся з того засміяв: що то цареві єден кінь, шабля та пушка? Дав йому. Звідає його цар:

– Та що тобі з того?

– Гей, – каже, – сяду собі на коня, а візьму на себе пушку та шаблю, та прийду домів, аби циган навчив розуму, – аби виділи, що я пан!

Отак він уночі прийшов до циган заспаних – і упудив дуже їх. Цигани ся схопили заспані і кажуть йому:

– Припан турецький!

А брат його менший припозирався – і спізнав його. Тому воїнові було ім’я Ілько. Каже той малий, що його спізнав:

– Няню, то наш Ілько!

Старий циганин сказав сирохманові малому:

– Брешеш, сину! То припан турецький.

– Ей, няню, то наш Ілько!

Отак той вояк вигнав циган відти на сміх. Циган, як дав Біг день, то спізнали його, а він каже циганам:

– Но, так-єм вас хотів навчити, аби-сьте мене ся бояли. Тото цар не кому хоч дасть коня, і пушку, та й шаблю!





НазадЗмістДалі
© Тарас Капущак, ідея, впорядкування, художнє оформлення, 2006-2009
Контакти:info@kazka.in.ua
Підтримка: ВГО «ДОЛЯ»
ВГО «ДОЛЯ»