Українська казка
НазадЗмістДалі


Казка про гномиків і прогулянку зеленим гаєм

Ну, от, одного ранку, коли ще два маленькі гномики дівчинка Оленка і хлопчик Марчик спали у воєму затишному ліжечку, в їхню кімнату заглянув сонячний Промінчик. Спочатку він був зовсім маленький і сором’язливо роззирався в самому куточку кімнати. Разом з промінчиком в кімнату заглянула мама-ластівка, яка мала гніздечко якраз над віконцем цієї кімнати.

– Не буди їх ще, бач, як солодко сплять, - наказала вона жартівливому Промінчику.

– Я й не збирався, мені ще треба трохи часу, щоб дійти до Маркового носика, а до тих пір я просто побавлюся їхніми іграшками, - торкнувся сіренького ведмедика. Ведмедик одразу став яскраво жовтим і Промінчик радісно засміявся. Штовхнув червоного м’ячика. М’ячик ледь відкотився і перетворився на оранжевий. – Ой як весело тут у них! Стільки іграшок!!! Бо в сусідній кімнаті, кімнаті їх батьків і нема з чим погратися. Там мої братики заглядають у дзеркало.

Промінчик потихеньку, на пальчиках, зовсім-зовсім тихенько йшов кімнатою і вже опинився біля самого ліжечка. Він зіп’явся навшпиньки і торкнувся Маркового носика. Ластівка незадоволено похитала головою, але мусила летіти, бо треба було ловити мух своїм малятом. Вона почула, що ті теж якраз прокинулись.

Марко незадоволено почухав носика, відвернув личко, але промінчик був дуже наполегливий. Він полоскотав за вушко, потроху підсунувся до п’ятки. І ось уже весь гномик яскраво жовтий від сонячного світла, ніяк не може відвернутися. Він встав і солодко-солодко потягнувся.

– Вставай, сестричко, вже ранок, а мені такий сон дивний снився!

– О-о-ой! – потягнулася й собі Оленка. – Що тобі снилося?

– Мені снилося, ніби мене будить промінчик, а ластівка не дає, свариться на нього.

– Ні, ні! Тобі це не снилося! Я й, насправді, тебе будив, - тихенько запищав малесенький сонячний Промінчик.

– Марку, глянь! Тут маленький чоловічок. Дивись, який гарненький, рудий весь!

– Не рудий, а сонячний, - набундючився Промінчик, а потім усміхнувся, всім вже давно відомо, що промінчики не вміють довго сердитись. – Будьмо знайомі. Мене звати Перший Промінчик.

– Дуже приємно, - присіла в ґречному поклоні Оленка.

– То ти мене-таки будив, ах ти ж бешкетник!

– Ні, я не бешкетник, перепрошую, що довелося вас будити, але сьогодні на вас чекає надзвичайна прогулянка.

– Прогулянка?

– Але ж ми кожного дня гуляємо! Що надзвичайного може чекати нас сьогодні?

– Сьогодні ви помандруєте до зеленого гаю. Але спочатку мусите вмитися, поїсти і почистити зубки, бо в зеленому гаї всі страшенно охайні і дуже не люблять нечепур.

– Любий Промінчику, ми миттю. Ти дочекаєшся нас? – Аж підскочила від радості Оленка.

– Так, ваша мама вже приготувала сніданок і він чекає вас на столі. Свіжі булочки із найсвіжішим вишневим варенням, а ще молочко. М-м-м-м. Яка ж смакота!

– То, може, ти поснідаєш з нами?

– О, ні, я вже снідав сьогодні, мама годувала мене полуницями :).

Марко і Оленка побігли на кухню, де мама залишила смачний сніданок. Яке смачне варення сьогодні у мами! Діти вмилися і почистили зуби, Оленка заплела собі кіски червоними стрічками, які мама ще звечора попрасувала, щоб були гарненькі. Поклала в свій маленький наплечничок все необхідне (встигла зробити кілька канапок і чай), вдягла платтячко і босоніжки. Все, готова! Але де Марко?

Вона заглянула до кімнати. Марко стояв і уважно дивився на дві сорочечки, очевидно, не знав, яку вдягти. Сестричка схопила ту, котра була ближче до неї і накинула брату на голову. Довелося одягати. Схопив босоніжки і так і побіг, на ходу, на лівій нозі, бо праву ще не взув до кінця.

Сонячний промінчик, даруйте, Перший Промінчик, вже нетерпляче чекав біля дверей під’їзду.

– О, ви швидко.

– Нам дуже хочеться втрапити до зеленого гаю.

– Тоді нам треба зайти за ту яблуню, за нею є чарівне підземелля, яким можна дістатися до нашого зеленого гаю, країни чепурунів і розумників. Вас вже давно чекають.

– А я й не знав, - вигукнув Марко, - що за нашою старою яблунею є підземелля.

– Ха, ти ще надто малий, щоб усе знати.

– Ну, чому? Я знаю вже, як можна дістатися до Найвеселішої країни найсмішніших жартівників, чи як там вона називається. Навіть самі мешканці тої веселої країни не знають точно, як же вона називається.

– То ти вже стільки знаєш? – захоплено запитав Промінчик. – І що, бачив Найсумніше царство найпохмуріших плакс? Яке воно? Я ж ніколи там не був!

– Промінчику, воно б тобі зовсім не сподобалося: воно темне, сумне, усі там плачуть і ніколи не хочуть бачити сонечка.

– Ой, і, справді, не сподобалося б... Ну, ось і наше підземелля. Спускайтесь східцями, Марко, візьми факел, але обережно, не попечись.

Всі дружно вони спустилися у чарівне підземелля. Там веселі стрибунці співали серенади, а гордовиті жаби ходили вишукано вбрані. В них на лапках були білі рукавички. Жаби жінки були в довгих сукнях, а жаби чоловіки в чорних костюмах. Коли вони зустрічали дітей, то шанобливо їм вклонялися і йшли собі далі. Гномики були такі здивовані, що не помітили, як їхній шлях закінчився.

Вийшли вони на галявині, де червоні мухомори в білу цятку танцювали хороводи з поважними білими грибами, які, щоб не дуже загоріти накривалися великими листочками. В траві то тут, то там усміхалися суничкки. Але...

На галявині не було жодної стежечки-доріжечки. Куди йти? Галявина була круглою і оточували її однаковісінькі дерева.

– Ой. – розгублено мовив Промінчик і озирнувся довкола. – Ой, а де це ми?

– Як "де це ми"? – насупився Марко. – Ти ж сам нас сюди привів!

– Марку, зачекай, Промінчику, що трапилося? - це як завжди спокійна і розсудлива Оленка вирішила не гарячкувати.

– Ми вийшли в зовсім незнайомому місці. Я не знаю, куди йти далі, а запитати у родичів не можу, бачите, який густий тут ліс? Сюди рідко зазирають інші промінчики, бо навіть на галявинці темно. Де ж це ми?

– А виходу теж вже нема? Звідки ми прийшли? Давайте повертатися, - налякалася Оленка.

– Я не знаю, де вихід, - похнюпився Промінчик, - я зовсім не знаю, куди йти, і що нам робити, але якщо я довго не бачитиму Сонечко і братиків з сестричками, то захворію і навіть помру, бо не можу без світла.

Гай став якимось непривітним, темним, навіть сунички почали ховатися у листочки, а мухомори наче почали рости. Повіяло холодом, а дерева обступали галявину все тісніше.

– Та що це таке? Ми в гості прийшли, а нас тут так зустрічають! Більше до вас в гості не прийду, - Оленка від злості аж тупнула ніжкою.

– От, що ти робиш? – запитала вона в мухомора, який підійшов і спробував пустити на нею хмарку отрути. – Тобі не соромно? Я тобі щось лихе заподіяла?

Дівчинка аж помахала на гриба пальчиком. Взяла руки в боки і суворо на нього подивилась. Гриб знітився, він, напевно, не чекав такого натиску. Похилив свою червону в білі цятки голову і став перетворюватися на зайченя.

– Доброго дня. – Промінчик і Марко тихенько спостерігали за Оленкою і засоромленим зайченям. Їхньому здивуванню не було меж.

– Перепрошую, я не знав, хто ви, а зараз так часто трапляються злі люди, які тільки й мріють, що потрапити до нашого лісу і забрати з собою когось з чарівних істот, а ми в неволі гинемо, наші здібності зникають, от і захищаємося, як можемо.

– Добре, але ж ви нас налякали! Тим більше, ви бачили, що з дітьми я, - виступив наперед Промінчик. – А серед нас не буває лиходіїв.

– А раптом вас взяли в полон!

– Це ні на що не подібно! – Марко, як завжди, розсердився. – Все, я хочу додому. Краще піду в гості до Непривітних Плакс, ніж сюди. Покажіть мені, де дорога додому, ми йдемо.

– Що ви, що ви!!! Вихід не тут, тут лише пастка для гостей. – Здалося, чи зайченя насправді почервоніло. Але що це? Воно почало зникати. Спочатку стало прозорим... А за мить почувся звук, як від кульки, що луснула, і зайченя зникло. На його місці з’явився величезний коричневий олівець і така ж гумка.

– Так. І що? Ми тепер маємо малювати???

– Ага, Зайченя залишив нам олівця, щоб ми могли малювати собі дорогу, а гумка для того, щоб створювати собі місце для тієї дороги. – Оленка підійшла до найближчого дерева і тернула по ньому, частина стовбура зникла, ще раз, ще раз і от, вже крона. – Ну от, вихід готовий, Марко, бери олівець і малюй лінію, це буде наша дорога. Промінчику, ходи за нами. - Дерева розступились, сунички знову запосміхалися серед листочків. Оленка йшла попереду, витираючи перепони, які виникали на шляху мандрівників, а Марко малював стежину. Олівець був важким і Промінчику теж довелося взятися до роботи. Так вони йшли, співаючи кольорову пісеньку, і, нарешті, ще одна галявина, зовсім інша, не подібна до тієї, на яку втрапили одразу. Різні дерева: і горобина, і яблуня, і клен обступили її, а посередині росла стара груша.

На зустріч нашим героям вийшли мешканці лісу розумників і чепурунів: сіре зайченя (діти впізнали недовірливого мухомора) в черевичках і червоному капелюшку в білу цятку:

– Добридень, я Зайченя. Я – головний розумник цього лісу. Перепрошую за випробування, але вже все пояснив, сподіваюсь, ви не сердитеся. Я багато чув про вас, тому й вирішив вас запросити. Почувайтеся, будь ласка, як дома.

Потім за ним йшла руда лисичка в білій сукні і рожевій хустинці.

– Здрастуйте, здрастуйте, а я...я... найчепурніша чепурушка в цьому затишному гаї. Мені теж дуже прийшлася до снаги думка вас сюди запросити. Дуже приємно. – Протягнула руду лапку. – Сподіваюся, ви мили зранку руки, ви ж розумієте, я страшенно не люблю бруду.

Лисичка так манірно говорила, що діти не стрималися і посміхнулися, а з ними засміялися і мешканці лісу.

– Я Ведмідь-Ведмедисько, мене всі звуть кривоногим і незграбним, зате я найсильніший!

– А я Сірий Вовк, я лікар, будуть якісь проблеми звертайтесь.

З ким тільки не познайомилися того дня діти і з білочкою та білченятами. Одне білченя ніяк не хотіло ходити в садочок, то Марко і Оленка розповідали, як їм там весело. Друге не любило їсти горішки. Білочка запросила до столу гостей, а тим так засмакували лісові дари, що вони ледь не з’їли все. Коли вередливе білченя побачило, як швидко зникають з тарілки горішки, воно мерщій кинулося до них, щоб з’їсти хоч кілька штук. Обіцяло, що більше не буде вередувати. А ще гномики познайомилися з величезною сім’єю їжаків. Тато їжак якраз назбирав на свої голки багато-багато диких грушок, то ж пригостив і Оленку з братиком. Оленка, як дуже чемна дівчинка, ґречно подякувала.

Птахи співали, звірі показували свої оселі, не помітили, як сонечко почало ховатися за лісові крони дерев.

– Ой, – вигукнула Оленка, – ви всі чудові і нам дуже тут подобається, але ми мусимо йти додому, бо мама хвилюватиметься.

– Так, вам пора, тим більше, що й Промінчику скоро треба буде повертатися. Не забувайте нас, приходьте.

– Обов’язково прийдемо.

Діти знову пішли підземеллям, зустрічали хробаків, які читали книжки, і жучків, які зосереджено тягли щось в свої нірки. Коли вийшли з підземелля, то в дворі вже було тихо, сутінки опускалися на вечірнє подвір’я.

Зайшли до хати, а там мама кличе вечеряти :).





НазадЗмістДалі
© Тарас Капущак, ідея, впорядкування, художнє оформлення, 2006-2008
Контакти:info@kazka.in.ua
Підтримка: ВГО «ДОЛЯ»
ВГО «ДОЛЯ»