Солодійка

Галина Мирослава

ожен, хто живе на цьому світі, уявляє його по-своєму. Солідний пан бачить світ солідним. А от Солодійка була впевнена, що він солодкий. У цьому нічого дивного і не було. Її батько працював солодовником. Коржики, рогалики, тістечка, цукерочки – над усім цим він чарував з ранку до ночі. Його цукерня була забита битком усякою смакотою, пальчики оближеш. Панство, що жило на широку ногу, не мало сили відмовити собі забігати сюди щодня поласувати ласощами та потішити око дивинками. Господар не давав одкоша навіть найбіднішим, спускав для них ціну, а іноді відпускав і за безцінь. Він знав, що таке скрута, отож старався ніколи не набивати дуту ціну. Проте руку мав набиту, завжди працював швидко та якісно. Солодовник був чоловіком добрим, з тих, що серцями очищають світ, це було відчутно і по його витворах – вони завжди несли в собі тепло.

Солодійка зазвичай крутилась цілими днями біля батька, який горів бажанням творити. Тато не міг натішитись донечкою, помічав щонайменший її поступ, радів, як високо вона злітає в своїх мріях. Будучи в своїй справі богом, вірив, що його розумниця гідно продовжить розпочату ним справу. Так уже є, що кожний батько обожнює свою донечку, але тут було за що. Про дівчинку всі говорили: „Серце на долоні”. Вона змалечку не знала, що таке загрібати жар чужими руками. Хай не завжди вправно, але з завзяттям намагалась усе робити сама. І це спрацьовувало, бо з кожним разом річ вдавалась краще, і можна було виконати її скоріше, як то кажуть, на швидку руку, причому з приємністю для себе. Тато завжди був поруч, Солодійка відчувала його плече, а повчання сприймала як належить. Бо знала, що вони підуть їй на користь. Жила наче йшла по воді.

Одного дня наснився дівчинці сон: у невпізнаваному глухому місці стоїть несповна розуму чоловік і тримає в руках лизаки із сушених жабок замість паличок-стержнів, до того ж одночасно ногами місить тісто, розтягуючи його пальцями. Біля нього стоїть піч, у якій печуться обсмоктані качани яблук. На печі зверху лежить пісочний годинник, що відміряє час. Солодійка від того сну прокинулась рівно опівночі. Те, що вона побачила наяву, не влазило в жодні рамки. Акурат посеред кімнати стояла хатка з коржиків і кремовим дашком. Солодійка не могла вимовити жодного слова, наче ковтнула води. Звичайно ж, хоч і страшенно подивована, вона не стрималась від спокуси ввійти всередину хатки. А хто би зміг?! Тим паче, що з будиночка доносився якийсь звук. Дівчинка переступила шоколадний поріг хатки, пройшла крізь відчинені врозтіж карамельні двері і зупинилась, побачивши велику мураху в капелюсі з листкового тіста, що розляглась на лавці-рулетику. В той час двері грюкнули і затрас нулись. Страшний мураха велично підняв свого бриля та попрохав лапкою присісти поруч. Коли Солодійка всілась на пампушок, що правив за ослінчика, Мураха спитав:

– Як маєтесь, панночко?

Дівчина кліпнула очима , а потім відповіла:

– Дякую. Терпимо.

– Хочу пити. Летимо.

– Куди? Як? – ошелешено спитала Солодійка.

– Куди? За водою, за течією, тямиш? – почула у відповідь. Нічого не зрозумівши, дівча наче застигло. А хатка відірвалась від підлоги і через комин шуранула вгору, а потім понеслась вздовж маленької річечки.

– Ото маєш! – здивувалась дівчинка, але вирішила не пхати свого носа куди не треба. Отож вона сиділа як мишка, пильно спостерігаючи через вузеньке віконце хатки.

Довго вони летіли чи недовго, а прилетіли до джерельця, звідки поперемінно йшла то водичка, то молоко. Дівчинці спало на думку вийти з хатки. Та Мураха одним поглядом відсік усі бажання. Сам же виліз, позачинявши за собою як двері, так і вікна. Солодійка побивалась, але що можна вдіяти?! В голові крутились якісь думки, та були вони донічого, приший кобилі хвіст. Мураха ж забарився, а сидіти в тісноті Солодійці насправді осточортіло. І дівчинка почала лизати хатку. Спочатку повільно, а потім все дужче та дужче. Спершу налягла на меблі, згодом перейшла на стіни та вікна. Оскільки дуже вже хотілось пити, вона вилізла через утворену дірку і пішла сама до джерельця. Напившись добротного молочка, полизавши ґаляретового бережка, розвернулась до хатинки. Глип – а хатинка щезла, на її місці – справжня кухня. Довелось дівчинці виявляти свої кулінарні здібності. До ранку з’явився власний Солодійчин будиночок. Просто напоказ!

Дороблюючи його, дівчинка стала покривати дашок помадкою. Саме в той час хатка здійнялась у небо і понесла господиньку додому. Стараючись не впасти при льоті, Солодійка прокусила дах і скочила всередину. Дорога до рідного порога виявилась неблизькою. Зголодніла дівчинка по дорозі поїдала хатинку. І коли нарешті вона опинилась біля рідної домівки, то з солодкої хатки залишилась лише шоколадна підлога. Зрадівши, що дісталась домів, Солодійка згризла шоколадку, мов була білочкою, а потім ще довго з насолодою поцмакувала.

Усім, кому вдасться досягнути таких знань, які мала Солодійка, теж рано чи пізно з’явиться солодка хатка, і час від часу з ними відбуватимуться цікаві події з їх гараздами й негараздами. А я триматиму за всіх кулачок, щоб кожному пощастило.